Я завжди боюсь щось починати. Боюсь, що помилюся, боюсь, що все зіпсую.

Ось і зараз, бачу чистий аркуш і боюсь його зіпсувати моїми, зовсім не ідеальними думками..

Та треба вже починати ламати стіни сумнівів, перестрибнути через той паркан страху, бо так ніколи не побачу свободи, ніколи не відчую щастя.

Що ж, привітики. Певно, тут я буду залишати свої думки, поки вони не загубились в тій купі речей в моїй голові.

 

Я вмію і люблю робити багато речей, і намагаюсь робити все якісно. Але все ж деякі речі завжди залишались для мене непід'ємними.Мені завжди було важко сказати «привіт» і «прощавай». Цю значну середину заповнити легко, треба лишень знайти потрібну струну, з якої почати грати. Але логіку в цьому знайти в край важко. Важко знайти потрібні інгрідіенти, щоб печиво вийшло смачним, особливо коли немає рецепту.Важко вгадати з кількістю муки, не переборщити з цукром і в потрібний момент додати соди. Щоб спекти смачний періг щастя, треба трохи досвіду і удача.Логіка страшна річ. Її в нашому світі дуже мало, а в мені в десятеро меньше. То ж буду робити, що вмію. Кажуть мудрість приходить з часом, може це спрацює і зі мною

Я дуже люблю подорожувати, пізнавати нові місця і нових людей. В планах об’їхати весь світ. Але я завжди любила свою країну, і патріот в моїй душі ніколи не дозволить мені переїхати з рідної країни.

А ідеальним житлом для мене був би будиночок в передмісті. Щоб поруч була якась водойма, чи гарненький лісок. Будиночок мав кілька поверхів, а драбинка, щоб піднятись на другий поверх, знаходилась в будинку. На першому поверсі була б невеличка бібліотека і камін, великий камін, біля якого хотілось би проводити вечори.

В будинку була б  невеличка кухня, на якій би я готувала кулінарні шедеври, пекла печивко, заварювала ароматний чай або варила б смачненьку каву в джезві.

 А на другому поверсі було б велике вікно з таким широким підвіконням, на якому б було гарно примоститись в дощовий день чи грозову ніч, загорнувшись в теплу ковдру і пити смачний чай з улюбленого горнятка. А в дворику, був би будиночок на дереві і великий фруктовий сад. В саду була б велика гойдалка, на якій можна було б вміститись з гарною книжечкою, чи провести час з коханим.

В сніжну пору  ми прикрашали б будиночок святковими гірляндами, ліпили б сніговичків і грали б в сніжки, як маленькі діти. По вечорам я б пила каву і писала б новий бестселер, обіймала коханого, і ми б мріяли б з ним про щасливе майбутнє і майбутніх дітей.  А згодом слухали б веселий дзвін дитячого сміху, сміху наших дітей. Разом би писали листа діду Морозу. Біля каміну чоловік би розказував цікаві історії, я б читала дітям казки.

Влітку разом ходили б на пікніки,  їздили б на рибалку, бігали б в ліс за підсніжниками і грибами.

Певно це було б найкраще місце на землі!

 

 

Забыв слова уже не вспомним,
забыв что любим — не простим!
Как тот султан, из сказки вроде,
мы ничего не сохраним.

Слова как яд и кровь по венам
и их любовь, не властна временам.
Не поддаваясь всем законам
они пошли наперекор волнам.

И мы, их следуя примеру, 
должны идти куда-то вдаль
И не искать чему-то меру
И не испытывать печаль.

Идти туда где свет горит
Не замечая грустных лиц
Найти того, кто веселит 
И свет зажечь забытых улиц.

В мире что загнал нас в рамки,
Где все мы слуги, и потом
тут каждый строит себе замки
И остается в нем пустом.

Но мы пойдем против системы,
Её придумали не мы 
и не взвывая про проблемы
Мы мимо пройдем у тюрьмы.

Гореть мы будем ярче всех,
Не принимая их игры,
мы будем слышать детский смех 
не примеряя кандалы.